* * *
По венах у ромашки
плине час,
а у людини –
лиш короткі миті.
Хай мрією
засвітиться для нас
щасливе сонце
у ясній блакиті!
Як лікар,
визначу ромашці пульс.
Її хтось з коренем
зірве,
погубить…
За смерть свою
ця квітка вдячна буде
останньою пелюсточкою
“Любить!..”

* * *
Вип’ю зорі твої
до останнього
погляду,
ранок наш зачерпну
пелюстками
дощу.
Поцілунки мої
до останнього
подиху
я для тебе, коханий,
в сонет
заплету.
Буде трепетно нам
жайвір пісню
співати,
сонце вії опустить
на теплу
траву…
І журавка десь тихо
черешнево-крилато
закурличе
до Бога:
– Живу!

* * *
Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі.
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.