* * *
Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище.
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

* * *
Вчорашні вимрії збулись
так несподівано. Тремтливо
чекаю краплю, що колись
народить зливу.
В тобі – відлуння всіх чудес.
Хай серце змокне аж до нитки!
І зорі падають з небес,
як роси з квітки.
Ти знов повіриш в тихі сни –
і стане трепетним скучання…
Чекали довго ми весни –
прийшло
кохання.

* * *
В молекулі сльози моєї
вчора
твоє втопилось
серце.
Смішно так…
Неначе про дурниці
ми говоримо,
а зорі чують все.
І зупинився час.
І не страшні мені
ніякі зливи,
бо я –
володарка сердець:
того, що у сльозі моїй
втопилося
і власного (яке у клітці –
грудній, щоправда,
але все ж…).

Сльоза була солона й
солоніша,
але твоєму серцю
тепло стало в ній.
Бо сіль – то істина.
Є ніч, є тиша…
Є ти в мені.

* * *
По венах у ромашки
плине час,
а у людини –
лиш короткі миті.
Хай мрією
засвітиться для нас
щасливе сонце
у ясній блакиті!
Як лікар,
визначу ромашці пульс.
Її хтось з коренем
зірве,
погубить…
За смерть свою
ця квітка вдячна буде
останньою пелюсточкою
“Любить!..”

* * *
Вип’ю зорі твої
до останнього
погляду,
ранок наш зачерпну
пелюстками
дощу.
Поцілунки мої
до останнього
подиху
я для тебе, коханий,
в сонет
заплету.
Буде трепетно нам
жайвір пісню
співати,
сонце вії опустить
на теплу
траву…
І журавка десь тихо
черешнево-крилато
закурличе
до Бога:
– Живу!

* * *
Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі.
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.